Ти знов прийшла холодним тихим кроком,  
В вуаль снігів зануривши сади... 
Зима! Люблю тебе з дитячих років,  
Мені про чисте серце мовиш ти!  
 
Як вистелиш на землю білий килим,  
Прикривши все холодне і брудне,  
Дивлюсь на сніг, як стелить білим-білим,  
Й полонить думка втішлива мене: 
 
Якою б не була життя дорога,  
Яким важким не видався б мій гріх,  
Слід, в покаянні стати перед Богом,  
І серце у білить Він, наче сніг.  
 
Душі моєї Сам торкнеться ніжно,  
Відчую легкість і прощення в мить,  
А серце, наче килим білосніжний,  
Засяє чистотою, заблищить. 
 
Хоча стрічаю у житті невдачі,  
Гріхи, мов плями,  чистоту псують,  
В молитві знов до Бога йду і плачу: 
Всевишній! Душу убіли мою! 
 
І Він любов‘ю, наче снігом білим,  
Покриє всі провини і простить,  
Наповнить душу спокоєм і миром,  
І вабить знов мене небес блакить.  
 
Так хочеться, щоб залишалось серце,  
Сліпучо-білим, як зимовий сніг. 
І навіть, як печаль чи сум торкнеться, 
Не полонив його щоб більше гріх. 
 
Хоч і морозно на дворі сьогодні,  
Та холоду в душі моїй нема,  
Спостерігаю милості Господні,  
На котрі мені вказує зима.  
~ДЛВ~
       |